Місія на післявоєнних Балканах

Федір РАЙЧИНЕЦЬ — пастор, доктор філософії, завідувач кафедри богослов’я УЄТС. У 2001 році після навчання в богословських семінаріях Хорватії та Чехії Федір приїхав як місіонер на Балканський півострів і прослужив там 7 років. Ситуація, яка склалася в Боснії та Герцеговині після жахливих воєн, породила проблеми подібні до тих, з якими сьогодні зустрічається Україна. Тому описаний досвід в дечому може бути корисний для українських служителів. Детальніше — в уривку розповіді Федора Райчинця для проекту SomeМнение (2021 рік, ведучий Денис Дмитрієв).

У 2001 році колишня Югославія розпалася на шість республік та окремий регіон Косово. Найскладніша ситуація була в Боснії та Герцеговині, бо їх найбільше зачепили воєнні дії. Усередині країна ділилася на три етнічних регіони. На той час минуло вже 5 років після конфлікту. Стан, коли вже було певне визнання держави ззовні, але ще не було внутрішнього визнання.

Сам конфлікт (приблизно 1992-1996 роки) виник через те, що після смерті тогочасного президента відбулася ротація, і до влади прийшов Слободан Мілошевич. Він став плавно втілювати ідею Великої Сербії — розширяти кордони й перетворювати Югославію на Велику Сербію. Перший наступ здійснили на Хорватію, у Словенію ввійти не змогли, і конфлікт перекинувся на Боснію та Герцеговину. Там відбулися найтрагічніші, найстрашніші події. Столиця була зруйнована практично на 80%. Місто лежало в низині, його оточили на горах снайпери й відстрілювали мирне населення…

Найменш перспективна пропозиція

На Балкани нас із дружиною запросили колеги, із якими ми навчалися в одній групі в семінарії в Хорватії. Це було подружжя хорватів, які після навчання поїхали на Балкани місіонерами. А ми з дружиною тоді жили та продовжували навчання в Празі. Це була одна з кількох пропозицій щодо місії, які ми отримали. Але вони висловили нам кілька аргументів, чому ми повинні поїхати саме на Балкани. По-перше, ми непогано знали мову. По-друге, володіли історичним та культурним контекстом. По-третє, ми не були упереджені щодо конфлікту, який там відбувся. Тому що їм, хорватам, якраз було непросто служити сербам та боснійцям.

Отже, нас запросили приєднатися до команди молодих ентузіастів, щоб відроджувати Церкву в Боснії та Герцеговині. Мене запрошували зайняти позицію декана біблійного інституту (якого ще потрібно було організувати), щоб дати освіту теперішнім євангельським лідерам і підготувати наступне покоління лідерів. Ми з дружиною стали роздумувати. Чесно кажучи, це була найменш приваблива й найменш перспективна пропозиція з усіх, які в нас були. На той час ми вже мали двох дітей — 4 і 2 роки.

Тоді я вірив у теорію, яку сам і сформулював, що Божа воля — це коли твої внутрішні відчуття, зовнішні обставини й близькі люди підказують тобі одне й те саме. І коли ми постали перед вибором, чи їхати в Боснію та Герцеговину, я внутрішньо відчував, що треба там допомогти. Обставини, які від нас ніяк не залежали (наприклад, оформлення документів), цьому сприяли. Але сім’я та всі родичі, друзі були проти. Тобто нам потрібно було якось змінити їхню думку… Врешті-решт ми вирішили їхати, я переконав себе й дружину, що це правильно — рухатися туди, де найменш стабільно.

Ні до чого не готові

У нас був квиток на рейс 13 вересня «Будапешт-Сараєво». У липні ми поїхали в Україну, щоб побачитися з рідними й попрощатися. Ми мали чіткі домовленості з американськими та українськими спонсорами щодо фінансової підтримки. Але перед нашим вильотом із України, 11 вересня, відбувається теракт у Нью-Йорку... Усе обіцяне скасовується… Ми приїжджаємо в чужу країну, не маючи жодної фінансової підтримки, а за квартиру треба платити $1200 на місяць, за дитячий садок потрібно платити… Навіть зараз я не розумію, як ми прожили перші 9 місяців без копійки прибутків.

Планували пробути там 4 роки, поки не прийде пора дітям йти в школу. Спершу ми допомагали відкривати біблійний інститут у Сараєво. Через 3 роки, на моє велике здивування, на з'їзді Об’єднання баптистських церков Боснії та Герцеговини мене обирають його президентом. Іноземця, молодого чоловіка — мені було 32 роки. Я, як тільки міг, відмовлявся, але мені сказали: ти не можеш іти проти волі більшості. Саме тому, щоб відбути мою каденцію, ми лишилися ще на 4 роки.

Коли ви вирішуєте піти на місію, то маєте розуміти, що ви взагалі ні до чого не готові. Коли я погодився поїхати в Боснію та Герцеговину, то не давав згоди бути пастором церкви, президентом об’єднання, будівельником, миротворцем, керівником різних соціальних проектів… Але це все було. Через два роки після нашого приїзду в одному з ключових міст, де утворилася друга за чисельністю община, її засновники американці-місіонери виїхали. І мене попросили взяти відповідальність за неї, поки не знайдеться новий пастор. Я досі жартую, що став пастором не за покликанням, а за необхідністю. І найважчим рішенням, коли я зібрався від’їжджати в Україну, було — як лишити цю церкву? В інституті все було налаштовано, усіх проблем об’єднання я не вирішив би все одно… А ось церква, яку вів п’ять із половиною років… Я дуже довго мучився: як їм про це сказати? Вони настільки були травмовані тим, що іноземці їх постійно покидають… Люди плакали… Мене дуже підбадьорює, що та церква досі діє. Адже історія багатьох тамтешніх церков така: поки є місіонери — є церква.

Криза абстрактного богослов’я

У Боснії та Герцеговині американські місіонери намагалися піти шляхом створення етнічних общин — окремо сербських, хорватських, боснійських. Тому що люди з народів, які пережили страшний конфлікт, ніяк не могли разом збиратися, співати, молитися... Свіжі рани, постійні претензії один до одного... Але я був не згідний із цим шляхом. Якщо ми не можемо в церкві створити простір, де зцілюється біль, нівелюються перепони між нами, значить наша Євангелія — безсила, з нею щось не так.

І тоді я наполіг на тому, щоб утілити речі, які далися нашій общині дуже важко. Ми поставили стільці по колу, у центрі стояв стіл із чашею й тарілкою, розгорнутою Біблією, і завжди горіла свічка. Коли приступали до Причастя, то я просив, щоб усі служили один одному, а перед прийняттям хліба та вина обіймали один одного й бажали миру — заради Христа й того, що Він для усіх нас зробив. Спочатку це взагалі не працювало, але з часом стало найбільш зворушливим моментом богослужіння.

Багато сімей у нашій церкві були різнонаціональними — наприклад, серб і боснійка або хорват і сербка. Це люди, які прийняли рішення не дивитися новин, аби зберегти шлюб. Були сім’ї, які пережили якесь страшне насильство. Одну жінку зґвалтували сербські солдати в присутності дітей. А її чоловік був сербом. Слухаючи всі ці історії, я розумів, що моє абстрактне богослов’я тут не годиться. Вони постійно ставили мені запитання: «Де був ваш люблячий Бог?» Тобто ми стикнулися з тими ж питаннями, із якими зіткнулися християни в Південній Африці, Нікарагуа, Камбоджі… Ми продумували шлях, як можна налагодити діалог, на чому зосередитися — на минулому, на теперішньому чи на майбутньому? Я був прихильником того, щоб на певний час облишити минуле й зосередитися на теперішньому. А коли вималюється перспектива майбутнього співіснування, на певному етапі повернутися до складних питань минулого.

Служіння ветеранам — найбільший виклик

Був момент, коли до нас звернулися за допомогою ветерани балканської війни, тому що часто серед них траплялися суїциди. Учорашні герої виявилися зрадниками, насильниками. Так відбувається, коли в суспільстві осмислюється конфлікт. До цього ветерани зверталися до органів влади, у різні інстанції. І коли прийшли до нас, то сказали, що ми їхня остання надія. До речі, вони були мусульманами. Тоді я стикнувся з найбільшим викликом за весь час служіння на Балканах — розумів, що просто не маю права відмовити, але й не знав, як допомогти.

Ми стали звертатися до американських служителів, які мали досвід роботи з ветеранами в’єтнамської війни. І уявіть: перша наша зустріч, приїхали американські капелани... І раптом в одному з класів зустрічаються жертва й насильник… Коли ми про це дізналися, то були просто шоковані. Крок за кроком — розмовами, молитвами, постами, освітою, тренінгами ми повертали надію цим людям. Наша церква в м. Тузла навіть отримала відзнаку за цю працю.

Як проповідувати доброго Бога людям, які втратили свій дім, рідних, гідність, пережили все це зло? На все, що я проповідував, люди розказували реальну історію, яка кидала виклик моїй проповіді. Тому ми старалися, щоб наші слова супроводжувалися відповідним життям. Я став вибирати для проповіді дуже складні біблійні історії, у яких Бог незрозумілий, а людська доля трагічна. Завдяки балканському досвіду я став дивитися на ці історії зовсім по-іншому. Наприклад, про наложниць із Книги Суддів, із Другої книги Самуїлової… Ми разом роздумували над цими уривками. І менше вживали декларативних гасел на кшталт «Бог усіх любить і прощає». Ми говорили, що Бог завжди був із нами, але це не означає, що ми були з Ним, коли творили зло в Його присутності.

Служіння «Матерям Сребрениці»

Одна з найстрашніших подій югославських воєн — різня в Сребрениці, яку називають найжорстокішою етнічною чисткою з часів Другої світової. Тоді винищили близько 8000 чоловіків (мусульман) від 2 до 70 років. Як проповідувати мусульманам, які пережили таке звірство від християн? Мусульмани часто показували мені таку фотографію: танк, якого благословляє священик, на ньому напис: «З вірою в Бога». І запитували: «Це ви такого Бога нам приїхали проповідувати?» Коли ми вперше приїхали в Сребреницю, це було місто-привид. Не думав, що доведеться таке побачити… Ми служили вдовам, був такий рух «Матері Сребрениці».

Коли вибирали місце для нашої церкви, то свідомо зупинилися на тому, поряд із яким була мечеть, а неподалік — текія (містична течія в Ісламі). Це все для того, щоб постійно нагадувати собі той контекст, у якому ми служимо, і будувати добросусідські стосунки, а також показувати, що те «християнство», яке ці люди пережили на собі — це не все християнство. Ми не могли переконувати, що ми не такі, якимись логічними аргументами — тільки довести це своїм життям. Інших способів немає. Ми відвідували людей, допомагали їм, чим могли, обіймали їх... Не намагалися змінити спосіб їхнього мислення — просто жили перед ними так, щоб наше життя суперечило їхньому упередженню про нас як про християн.

Особистий ПТСР

Балкани навчили мене дуже обережно ставитися до власного досвіду, щоб самому не бути й не робити інших людей заручниками мого минулого. Адже, з одного боку, досвід нас збагачує, з іншого — обмежує. Балкани навчили читати Біблію по-іншому. Я усвідомив, що це не я читаю текст, а текст читає мене, я не беру щось із тексту, а навпаки — вкладаю в нього якийсь свій багаж. Я навчився дуже обережно говорити про Бога, не кричати про Бога, не плутати з Богом своє уявлення про Бога, не робити свій досвід Богом.

Після повернення в Україну нам навіть було складно знайти церкву. Тому що для нас було важливо, щоб община, до якої приєднаємося, сама жила так, як проповідує. Балкани навчили або менше говорити, або бути готовими платити ціну. Нас дуже розчаровувало, коли бачили, як в Україні неефективно витрачаються ресурси… На Балканах ми добре продумували кожне рішення. Мабуть, це якийсь такий наш особистий ПТСР.

Спільне між балканськими війнами й війною в Україні — те, що конфлікт не був результатом внутрішніх протиріч, а нав’язаний ззовні на основі розбіжностей і протиріч між населенням. Але там все ускладнювалося ще й міжрелігійною напругою. У нас — по обидва боки християни. Що найбільш боляче. Найважчий період на Балканах почався, коли закінчилися воєнні дії, коли настало затишшя. Люди казали, що та тиша зводила їх із розуму, лякала. Незрозуміло — де друг, де ворог, де фронт, де тил. І як будувати подальші стосунки, як дивитися в очі тим людям, щодо яких ти вчинив грабунок і насильство? Це реальність, до якої люди не були готові. Ми потрапили на місію саме в цей непростий період.

Благовісник, 4,2022